Анотаційна дошка полеглому Герою Володимиру Фіголю

На фасаді будівлі Департаменту соціальної політики встановили анотаційну дошку полеглому Герою Володимиру Фіголю. Майже всю свою трудову діяльність він пропрацював саме тут.

Володимир був відповідальним та чесним фахівцем. Він цінував кожну людину, умів вислухати, підтримати та допомогти. А коли ворог прийшов на нашу землю, він без вагань став на захист Батьківщини і жертовно віддав своє життя за країну.

З перших днів війни він приєднався до 75-го батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони, де був капітаном, командиром розвідувальної групи з позивним «Хрущ». Володимир проявив себе як рішучий, незламний духом і вірний військовій присязі воїн. Загинув 26 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Гуляйполе Запорізької області. В той час Володимир, на жаль, потрапив під авіаційний удар, завданий російськими військами.

Побратими згадують, що він був не лише командиром, а й надійним другом, який ніколи не уникав відповідальності та завжди знаходив потрібні слова для підтримки.

"Я єдине хочу сказати, що тоді, в той день, 26 лютого, загинув цвіт нації, молоді хлопці. Володя, незважаючи на свої 32 роки, був найстаршим там, там були набагато молодші хлопці, яких вже поховали, і яких ще немає можливості поховати. І до кінця віримо, що ця можливість в нас появиться. Там були мої побратими, такі як Володя, Андрій, так і куми - Нацик Ігор, Махно Андрій, в честь якого і названа ця розвідувальна група, Махно груп. Як сказав пан мер – на них полювали, це точно. Були радіоперехоплення, було відомо, що настільки вже хлопці ворогу в печінки в'їлися, що вони не пошкодували, повірте мені, ціла спецоперація – це наведення, розвідка, підняття літака, удар по будівлі, де вони знаходилися. Неспроста були витрачені ці ресурси – для того, щоб знищити наших найкращих. Вічна їм пам'ять. Я переживаю особисто це горе", – зауважив ветеран та представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Івано-Франківській області Віталій Вербовий.

Втрата Володимира стала величезним горем для всіх, хто його знав. Побратими, з якими він пліч-о-пліч боронив нашу землю, відчувають цю втрату особливо гостро. Вони згадують його як людину з безмежною сміливістю і добротою. Кажуть, найбільше запам'яталося, як він знаходив час, щоб кожнісінького дня поспілкуватися зі своїми улюбленими племінниками та вчив з ними уроки.

Зі сльозами на очах начальник групи рекрутингу штабу 75 батальйону, старший лейтенант Гліб Тимошенко пригадує, як Володимир захопливо годинами розповідав йому про західну Україну та лагідно називав його «харківським Бандерою». Побратим наголошує, що найбільше, що ми можемо зробити для хлопців, які загинули це пам’ятати їх.

"Це величезна честь для мене, тому що побратими попросили саме мене сказати слова до Володі. На війні є така особливість: організм спрацьовує так, що емоції вимикаються. Вимикаються емоції радості, смутку, ти не можеш ані сміятися, ані плакати, щоб просто захистити нервову систему. І це, я думав, буде дуже довго з кожним з нас, але сьогодні, чесно кажучи, ледь стримую сльози. Ніколи в житті не міг уявити, що буду стояти поряд з дошкою Володі. І всі слова, які були сказані, що він був цвітом нашого батальйону – це правда. Тому що батальйон на війні – це велика сім'я, велика родина. І різні люди в родині, але є ті, які користуються безумовним авторитетом. І він не може бути якимось чином здобутим. Сміливість, справедливість, доброта. Саме ці якості були у Володі", – крізь сльози говорить побратим Гліб Тимошенко.

Батько загиблого військового, Василь Фіголь, згадує, як змалечку вчив сина бути чесним, жертовним і добрим. Він розповів про їхню останню розмову, під час якої, дивлячись в очі Володимиру, усвідомив, що його син виріс саме таким, яким він його виховував. Ця розмова назавжди закарбувалася в його пам'яті, адже стала останньою.

"Напевно, його совість не дозволила сидіти в затінку, коли ворог плюндрує твою країну. Я його виховував бути дуже справедливим, і я спровокував його сам на таке. Він приїхав у відпустку, ми сіли, а я любитель рибалки, грибів. А він собі купував, бо він був такий міський. І я йому кажу: "Сину, а тобі там форму дають?", він: "Так, тату, дають". Я кажу: "А ти татові можеш передати, тато би в ліс ходив, на рибалку". І мені запам'ятався його цей погляд, аж стелепало. Він подивився на мене і каже: "Тату, ви не можете собі купити? Якщо не можете, то я вам куплю". Все, я замовк, затих. Там далі розмова пішла, йому попустило, і він мені каже: "Тату, хлопці з ровів приходять обдерті, грязні, от куди моя форма йде". От я зрозумів, що я його вчив бути чесним, і він дотримав свого слова до останнього", – розповідає батько загиблого пан Василь.

Володимиру Фіголю назавжди залишилося 32 роки. Попри мрію створити власну сім'ю, він не встиг цього зробити, бо пішов захищати кожного з нас. Він пожертвував найдорожчим заради нашої свободи та незалежності. Тому найбільша подяка, яку ми можемо йому висловити – це зберегти світлу пам'ять про його подвиг і ніколи не забувати, що він віддав своє життя, щоб жили ми.

"Наша 102 бригада сформована з добровольців, більшість хлопців пішли, жодного дня не тримаючи зброю. Але вже 4 роки тримають Гуляйполе і навколишні села Гуляйполя. Ворог підступний, ворог полював, ворог знав і вполював тих, хто був найкращим. Я низько вклоняюся перед батьками, тому що вони виховали гідного сина, подякувати хлопцям, які присутні, з нашої 102 бригади, з різних батальйонів - 75, 76, 78, всі батальйони є славними і сьогодні боронять. Наш обов’язок – це зберегти пам'ять, ми докладемо зусиль, щоб всі хлопці, які працювали, які вчилися, які проживали в нашій громаді, будуть гідно пошановані в різний спосіб – не тільки анотаційними дошками, а й фільмами, книгами, Алеями слави, Алеями пам'яті. Бо це наш обов’язок. А найголовніше зараз це допомагати хлопцям, зберегти хлопцям життя, передавати дрони, допомогу – це найголовніша буде пам'ять", – підсумовує Івано-Франківський міський голова Руслан Марцінків.