Мали творити музику, а стали Героями: в Івано-Франківську відкрили меморіальні дошки шістьом Захисникам

На фасаді Івано-Франківського фахового музичного коледжу імені Дениса Січинського (вул. Січових Стрільців, 44Б) відкрили та освятили меморіальні дошки шістьом полеглим Захисникам України: Любомиру Жовніровичу, Михайлу Петріву, Віталію Сімку, Павлу Фученку, Ігорю Левицькому та Івану Василюку.

Колись вони навчалися в цих стінах, знаходили друзів, розвивали свої таланти та будували плани на майбутнє. Тепер їхні імена назавжди залишаться на фасаді закладу, нагадуючи про людей, які віддали життя за Україну.

За кожною меморіальною дошкою - окрема історія. Про чоловіка, який не уявляв свого життя без музики. Про сина, який добровільно пішов на війну, пережив важке поранення, але знову повернувся до побратимів. Про родини, які вчаться жити з втратою, і про громаду, яка має зберегти пам’ять про своїх Героїв.

Міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків наголосив на важливості вшанування полеглих Захисників і подякував родинам, які віддали найдорожче: 

«Хочу від імені міста Івано-Франківська низько уклонитися родинам, які втратили найдорожче - своїх дітей, своїх чоловіків, своїх батьків, заради того, щоб українська держава була і щоб наші українські діти могли навчатися в українських закладах під синьо-жовтим прапором, українською мовою.  В нашій громаді наймолодшому хлопчику, якого ми поховали - 18 років, найстаршому (чоловіку, - ред.) - 63. І ціна надзвичайно велика. На жаль, тепер на кожному закладі Івано-Франківська - училищі, технікумі, коледжі, ліцеї, гімназії - є меморіальна дошка. Ці дошки в першу чергу відкриваються для того, щоб зберегти пам’ять, щоб кожен день батьки, приходячи зі своїми дітьми, і діти, які заходять в училища, пам’ятали, яка ціна українському Івано-Франківську і українській державі. Пам’ятаймо основний обов’язок - допомагати Збройним Силам України і всім підрозділам у бою. Бо, на жаль, війна не завершилась. Дякую всім, хто долучився, щоби цей захід відбувся, бо пам’ять нас робить українцями. Вічна пам’ять нашим героям, низький уклін!»

Меморіальні дошки на фасадах навчальних закладів щодня нагадують студентам, учням, батькам, викладачам і всій громаді про ціну свободи та відповідальність перед тими, хто віддав за неї життя.

Для Ірини Жовнірович відкриття меморіальної дошки чоловікові Любомиру Жовніровичу стало особливо щемкою подією. Саме в музичному коледжі він провів свої студентські роки, знайшов друзів і здобув фах, пов’язаний із музикою, яка залишалася важливою частиною його життя до останніх днів.

Вона розповідає, що Любомир був баяністом, артистом за фахом і за характером. Навіть після переїзду до Києва родина щороку поверталася додому на Різдво, збиралася разом і колядувала під баян. Музика об’єднувала їх і допомагала зберігати зв’язок із рідними місцями.

З початком повномасштабного вторгнення Любомир долучився до територіальної оборони Києва. Згодом служив у 23-му окремому батальйоні спеціального призначення імені Богдана Хмельницького. Воював на Бахмутському напрямку. В грудні 2022 року отримав поранення, несумісні з життям. Загинув разом із побратимами.  

«Ми познайомились з ним якраз після закінчення цього навчального закладу в 2000 році. Дуже багато в нього було цікавих історій про заклад. Різні в нього тут були пригоди, і тут він пережив, справді, щасливі свої студентські роки. І він за кваліфікацією був артист ансамблю. Він по життю таким і був. Дуже веселим, життєрадісним, душею компанії. 

Ми приїхали до Києва в 16-му році, з перших днів він вступив до територіальної оборони Києва, легіон Д, Дарницького району. Брав участь в обороні Києва, навчався різної тактичної медичної підготовки. І спочатку він був як водій, але потім освоїв професію снайпера другої категорії. І він служив в 23-му окремому батальйоні спеціального призначення при президентських військах імені Богдана Хмельницького. 23 листопада, 22 року, він потрапив на найважчу ділянку на той момент, це був Бахмут. І вони одразу прийняли бій, зійшовши з поїзда. На жаль, 18 грудня він отримав поранення, які були несумісні з життям, разом зі своїми побратимами. Вони загинули всі разом. Всі шестеро, всі з однієї роти, з одного зводу, з хлопцями, з якими він був протягом всієї підготовки. Але я дуже дякую його командиру і що ми змогли його забрати додому», - ділиться Ірина Жовнірович. 

Під час відкриття меморіальної дошки п. Ірина також поділилася спогадами про те, наскільки важливою музика була для їхньої родини. Щоденні домашні концерти, різдвяні колядування та мелодії, які Любомир грав для побратимів, залишилися частиною пам’яті про нього: 

«Хочу подякувати Івано-Франківській міській раді, коледжу і всім всім, хто причетний до відкриття. Для нас, його сім’ї, його родини це дуже важливо. Допоки ми пам’ятаємо їх – вони всі живі. Тому ми дякуємо, що ви їх пам’ятаєте і вшановуєте. Мій чоловік Любомир, я знаю точно, був би дуже радий, йому б сподобалося. Тому що тут, навчаючись в 1996-му по 2000 рік він провів свої кращі студентські роки. Тут пройшли самі веселі, життєрадісні, безтурботні роки. Познайомились ми якраз, коли він закінчив коледж, на той момент це було училище, і він мені розказував веселих історій, як він тут навчався, як готувався до екзаменів, як він їх здавав. Тут він познайомився з багатьма своїми друзями, з якими товаришував і до смерті.

Хоч музика і не стала його основною професією, проте у нього з нею був роман на все життя. І артистом він був справді по житті. Щодня з донькою у нас був 30-хвилинний концерт на баяні. Це 100% було кожного дня, він тренувався. Цю любов до музики привив і мені. Музика була дуже важливою частиною його життя, вона супроводжувала його протягом всього життя. І навіть перебуваючи на навчаннях в Києві, він розважав побратимів грою на баяні, на фортепіано і на гітарі тим самим трошки їх відводячи від сумних думок. Музика також провела на жаль його і в останню дорогу. Музика була з ним завжди». 

Іван Василюк, якому відкрили пам’ятну дошку, пішов захищати Україну добровольцем. Сам обрав Третю штурмову бригаду та службу штурмовиком. Його перший бій був в Авдіївці - на напрямку, який українські військові називали Авдіївським пеклом.

Мати воїна, пані Орися, згадує дні, коли не могла зв’язатися із сином, не знала, що з ним відбувається, і чекала хоч короткої звістки. Одного разу Іван зателефонував із чужого телефона, повідомивши, що живий. Згодом він разом із побратимами врятував 25 поранених.

Після важкого поранення Іван пройшов тривале лікування та реабілітацію. Попри обмеження за станом здоров’я, він знову попросився на передову. Для матері кожне повернення сина було надією, що цього разу він нарешті зможе побути вдома. Але Іван знову вирушив допомагати побратимам.

«Мій син загинув. Він сам пішов. Він сам був доброволець. Він (командир, - ред.) каже, що вже добровольців немає. Я дуже в розпачі. Цей біль буде у мене надовго, доки буду жити. Я вчуся жити з тим болем, але я не можу ніяк уявити, що я більше ніколи не обійму свою дитину. 

Я дуже вдячна всім, хто долучився, хто зараз прийшов вшанувати пам’ять мого сина, бо він віддав найдорожче, що мав, найцінніше – своє життя за волю України, за всіх нас. Я вдячна за таку підтримку, всім, хто виготовляв цей меморіал, бо зараз для нас це потрібно – пам’ять. Щоб ми пам’ятали, якою ціною дається воля України. Щоб ми пам’ятали всіх загиблих. Щоб ми вчилися, як треба любити, допомагати. Ми живемо, бо вони там поклали свої життя!», - каже мати загиблого захисника. 

Іван пережив важкі бої, поранення, лікування та реабілітацію, але знову повернувся до служби. Він не відмовив побратиму, який потребував допомоги. Для нього це було важливіше за власну безпеку.

Тепер ім’я Івана Василюка, як імена п’ятьох інших Захисників, назавжди залишиться на стіні навчального закладу. Для його родини це знак того, що подвиг сина не забудуть, а пам’ять про нього житиме серед людей.

Для педагогічного колективу музичного коледжу ця подія також стала болісною. Директор закладу Петро Гундер згадав колишніх студентів, з якими працював, готував концертні програми та виступав:

«Нелегко сьогодні говорити, бо чую ці прізвища і серед них були такі самі студенти, як сьогодні в цьому колективі. Ми щодня займалися, працювали, готували концертні програми і виступали. Я вам щиро і уклінно дякую від імені всього педагогічного колективу за цих молодих людей, яким завдячуємо життям наших дітей, адже вони мають можливість продовжувати цю справу. Вічна і світла пам’ять вашим дітям - нашим Героям! Слава Україні!».

Меморіальні дошки - це більше, ніж пам’ятні знаки на фасаді навчального закладу. Це історії людей, які мали свої мрії, таланти, родини та плани, але стали на захист України. Це біль батьків, які втратили дітей, дружин, які втратили чоловіків, і побратимів, які продовжують боротьбу.

В Івано-Франківську меморіальні дошки на закладах освіти щодня нагадують, якою ціною українці виборюють право жити у вільній державі. Вони допомагають зберегти пам’ять про тих, хто вже не повернеться, та передати її наступним поколінням.

Наш обов’язок - пам’ятати кожного Захисника, підтримувати їхні родини й допомагати Збройним силам України, адже війна триває.

Вічна пам’ять і слава Любомиру Жовніровичу, Михайлу Петріву, Віталію Сімку, Павлу Фученку, Ігорю Левицькому та Івану Василюку!